Про те як все починалось розповідає одна із засновників – директор Київського ліцею бізнесу Людмила Іванівна Паращенко

Якби мені у 1989 році хтось сказав, що ми створимо приватний університет, який відповідатиме всім вимогам і нормам щодо таких закладів, я б скептично посміхнулася… Адже на рубежі 80-90-х років минулого століття ми, засновники «КРОКу», вирішили – будемо розвивати «жанр» підготовчих курсів. Наш девіз на той час: «Ми фірма, що породжує фірми». Тобто навчали людей основам підприємництва та допомагали їм продукувати і реалізовувати бізнес ідеї. А про організацію академічної освіти навіть не думали. Проте життя та реалії вимагали іти далі. І ми створили Університет.

Ви тільки уявіть! 28 років ми поряд, ми розуміємо один одного і поважаємо думку кожного,часом абсолютно протилежну. Вважаю, що збереження добрих стосунків базується на великій щирій любові та дружбі між нами – засновниками «КРОКу». Ці почуття пронизують нашу роботу і сьогодні: ми працюємо, віддаємо сили, знання, можливості з любов’ю до справи. І запалюємо цим почуттям великий колектив Університету.

Що штовхнуло Вас, журналіста, зайнятися освітнім бізнесом? Особисті пошуки власної долі, потреба вижити в складні 1990-ті, заробивши грошей? Яка стежка привела Вас до «КРОКу»?

– У мене інша історія, ніж у моїх колег. Пам’ять утримує дещо інші події та процеси. Скажімо, у той час я аж ніяк не думала про заробляння грошей, не мала потреби виживати. Тоді, у період, коли доживав свого віку Союз, ми, хто згуртувався довкола нової справи – підготовки нового підприємницького прошарку для України, справді були непогано влаштовані та належали до інтелектуальних еліт. С.М. Лаптєв працював керівником штабу студзагонів ЦК ЛКСМУ, Т.В. Фініков обіймав у Чернівецькому університеті керівні комсомольські посади, потім був секретарем в обкомі. Вони належали до активних, мислячих молодіжних лідерів. Я працювала кореспондентом в обласній газеті, була ревним громадянином, а до того – активісткою різних студентських рухів. Ю.М. Гукайло причетний не лише до підприємницької діяльності, а й до активного громадського життя – брав участь у великому КВНівському русі на заводі «Арсенал», де на той час працював. Як нині кажуть – ми всі були з відмінною рефлексією. І тому вітер змін навіть у 1980-ті, що віяв на повну потужність (нові можливості не тільки відчувалися, а й складалися), нас підхопив і поєднав спільними інтересами та прагненнями. Ми всі були здатні на ініціативи, прагнули випробувати себе. Ми самі крокували назустріч змінам, сміливо вистрибнувши зі старого життя у вікно нових можливостей.

Як журналіст я тоді ініціювала розмову на тему нових викликів із кандидатом економічних наук Лаптєвим Сергієм Михайловичем і доктором економічних наук Кириченком Олександром Анатолійовичем – про те, як нова доба і нові можливості можуть допомогти молодим людям організовуватися, набувати знань та умінь, стати самостійними й успішними. У 1988 році ми і почали міркувати: що ж мають активні небайдужі особистості зробити, аби не бути залежними від зарплати, малих благ, а стати ковалями свого щастя. Наші розмови згодом лягли в основу книги «Як наповнити гаманець».

Один із її розділів називався «Бізнесмени з комсомольськими значками». Тобто ми тоді прийшли до думки, що змінити щось у країні можуть саме активні небайдужі особистості , якими на той час і були комсомольські активісти – люди з почуттям відповідальності за рідну землю та країну, ті, хто не злякається ризиків, наважиться запровадити власну справу. Ми тоді слово бізнесмен так і трактували – людина, яка започатковує власну справу.

Після видання книжки, яка мала успіх, ми й самі замислилися: а яким може стати наша особиста справа. Тоді втрьох – Лаптєв, Кириченко і я – зрозуміли: наш ключ до успіху відкриє двері виключно у сфері освіти. Ні я, ні Лаптєв до неї не належали безпосередньо, але активно залучилися, бо прагнули допомогти таким, як ми, знайти своє місце в житті, оцінити можливості, набути певних знань та навичок. Ми вирішили підсобити їм у започаткуванні власних бізнесів. Тож організували короткотермінові семінари для керівників радянських підприємств, допомагаючи їм переорієнтуватися на капіталістичні рейки ведення справи, для майбутніх бізнесменів.

Пробним чи засновним освітнім закладом «КРОКу» став Ліцей бізнесу – навчальний заклад середньої освіти. Він чітко фокусувався на школярів. І коли школярі почали закінчувати навчання в ліцеї, постало питання: а що далі, ким же їм бути. На той час і ситуація в країні змінилася досить помітно. Справді, держава вже показала, що гостро потребує нових управлінців, нових економістів, нових ідей для розвитку економіки та підприємств.

Тому наступним кроком із підготовки підприємців, організації міжнародних зустрічей-консультацій стало створення навчального закладу вищої освіти за економічним, бізнесовим профілем. Власне Університет став наслідком нашого пошуку, подальшим розвитком розпочатої справи, реалізації ініціативи щодо потреби самореалізації нашої групи засновників.

Пригадую, як нами рухало колосальне бажання самореалізації, амбітна потреба бути творцем змін для себе і для країни. Як на мене, то це не було пов’язане з матеріальними потребами. Більше того – у перший час усе особисте та матеріальне вкладалося у розвиток справи. Навіть книжки для бібліотеки несли з дому. Навіть столи і посуд – все своє приносили сюди. І особисто для мене не існувало тоді мети – жити заможно, заробляти великі гроші.

Якби Ви і Ваші колеги не обожнювали свою роботу, не уміли цінувати один одного, то навряд чи щось у вас склалося так назавжди. Ви всі як один кажете про любов до України, яка вам вказувала стежку. Тож без любові не було б і «КРОКу»?

– Я не говорила би про любов і насолоду від роботи в минулому часі. Так, у нас усе починалося з любові, з мрії. Поруч зі мною були люди, старші за мене, якими я захоплювалася і захоплююся нині. Це й Олександр Анатолійович Кириченко, і Григорій Якович Шаперштейн, і Тарас Володимирович Фініков, і Сергій Михайлович Лаптєв. Усі вони були на тому етапі активні та молоді, сильні, мужні, діяльні, і що надзвичайно важливо – справедливі люди. Мені хотілося працювати поряд із ними, допомагати їм творити, реалізовувати ідеї. Хотілося бути причетною. В оточенні таких амбітних, заряджених на справу і на успіх досвідчених чоловіків я була єдиною жінкою в нашій команді. І прагнула показати себе гідним партнером, співрозмовником, автором ідей тощо.

Для мене сфера освіти була абсолютно новим океаном діяльності, та я пірнула туди з головою! І як тоді, так і зараз стверджую: це краще, чим я можу займатися. Це найцікавіша благодатна перспективна справа, яка ніколи не стане старою, бо постійно в розвитку. Тому я просто закохалася в те, що виконувала, чим зайнялася. Вивчала всі теорії педагогічного напряму, організацію шкіл бізнесу, менеджмент середніх навчальних закладів, потім університетів, згодом занурилася в ази підприємництва. І не втомлююся займатися цим сьогодні.

Тож можу чесно казати: особисто для мене «КРОК» розпочався з любові, і це почуття живе в мені й сьогодні. І для мене це не минулий час, а теперішній і майбутній.

А що утримало вашу команду засновників разом на стільки років? Адже скільки відомо прикладів, коли «вічні» щирі друзі сварилися, через що їхня спільна справа розвалювалася...

– Бо потрібна інша пара епітетів до слова друзі – справжні та чесні. За всю історію «КРОКу», за всі ці роки бізнес відходив на другий план, якщо йшлося про порозуміння і повагу один до одного, повагу думки, ідеї колеги, навіть якщо вона тобі не подобалася. Усі рішення, що ми ухвалювали, спершу оцінювалися з позицій поваги і доброго ставлення один до одного. У нашій команді ніколи не втомлюються вислуховувати різні позиції та точки зору. Тобто ми ухвалювали рішення, які часом не були настільки вигідними з позицій суто бізнесових, але були в ім’я справи і її життя.

Саме тому Університет «КРОК» є унікальним явищем на ринку приватних освітніх послуг. Відкритий, демократичний, чесний, відповідальний, справедливий.

Перенесімося з минулого в майбутнє. Яким буде Університет через наступних 25? Куди рухається «КРОК», до чого прагне?

– КРОК через 25 років… Місія нашого «КРОКу» – практико-орієнтована освіта. Наш заклад прагне гнучко реагувати на всі виклики ринку і за рахунок інновацій оперативно на ці виклики відповідати. Тому й кажемо: практико-орієнтований заклад. І через 25 років таким має залишитися.

У майбутньому багато що зміниться, і перш за все – форми навчання. Міркую так: студенти навчатимуться, не виходячи зі своєї кімнати. Аудиторія вже сьогодні не настільки важлива, як це було на початку 1990-х. А через два десятки років Університет може перетворитися на певного роду сервер – потужний, на якому будь-яка інформація за будь-яким запитом може бути отримана, забезпечена, доступна одразу. Студенти під’єднуються до такого сервера і беруть те, про що зробили запит.

Варто зазирнути і в майбутнє освітніх програм. Тут головне – сформулювати запити суспільства, на які Університет і відповідатиме саме програмами навчання. Про це ми вже ведемо дискусії – які спеціальності будуть, на що орієнтуватися. Щоб розуміти це, щороку аналізуємо набір студентів: чому на ту чи іншу спеціальність вступає більше людей і навіть є конкурс, чому одні спеціалізації популярні у молоді, інші – у їхніх батьків. Прораховуємо перспективи освітніх програм, які пропонує заклад. Скажімо, скільки ще житиме бухоблік у сучасному вигляді і чи буде потрібний через кілька років… До речі, нині у розвинутих країнах створюються атласи нових професій, і там є такі, про які суспільства навіть не чули. Але вони точно будуть через 5–10 і 25 років. Із відомих це і нанотехнології, і генна інженерія, і… догляд за літніми людьми. Так, адже населення старішає, і такий напрям підготовки дуже перспективний. Тим більше тут мають поєднатися медичні знання, менеджмент і системи обслуговування. А взяти мережеві комунікації – спеціалістів із такими знаннями дедалі активніше запитує суспільство. І все це ми маємо враховувати, щоб назавтра пропонувати нові професії.

А ще зміняться студенти. Є книга канадського професора Білла Рідінгса «Університет в руїнах». У ній ідеться про те, що протягом наступних 25 років університети просто помруть. Тому що технології дозволять навчатися іншими способами – брати курси в будь-якому закладі світу дистанційно, через Інтернет – навіть безоплатно. І час диктує нові вимоги до студента. Іде мова про здатність навчатися, оволодівати компетентностями як про головну цінність студента. При цьому цінність викладача, що присутній в аудиторії, різко знижується.

А що ж має залишитися незмінним? Університет – як осередок творчості, розвитку ідей, уміння їх втілювати і через це приносити користь конкретним людям і суспільству в цілому. Колись ми позиціонували себе як фірма, що породжує фірми. А тепер – як Університет, що народжує ідеї розвитку. Ми думаємо про створення лабораторій, де нові ідеї випробовуватимуть, де готуватимуть фахівців із втілення цих ідей під наглядом тьюторів, коучів. Ми називаємо це проектним підходом до подальшого розвитку нашого Університету.

Авжеж, освіта як така іде у світ міждисциплінарного підходу до навчання. І крок у цьому напрямі «КРОК» уже зробив. Ми вже готуємо фахівців на стиках різних професій, знань, навичок. Хіба це не підхід з огляду на майбутнє?

Ви є яскравим прикладом особистісного росту на тлі становлення, розвитку й успішної реалізації ідеї створення Університету «КРОК». Будь ласка, поділіться цим досвідом.

– Моє особисте зростання відбувалося поза стінами «КРОКу». Тобто я не використовувала інститут, а потім і Університет як навчальну базу для себе з певних моральних принципів. Але все, чого я навчилася і чого досягла, – на потребу Університету. Так, бізнес вимагав від мене розвитку. Саме «КРОК» і започаткування бізнесу у сфері освіти змусили мене піти на навчання. Я отримала другу вищу освіту в Міжнародному інституті менеджменту. Отримала ступінь майстра бізнес-адміністрування. Далі – коли почала займатися ліцеєм як адміністратор, то заглибилася в педагогіку. І тема моєї кандидатської роботи – формування управлінських навичок у старшокласників. Захистилася я в Академії педагогічних наук України. Захищатися саме там було для мене принципово, хоча і складно – адже це вищий рівень педагогічних наукових пошуків. Згодом отримала і докторську ступінь, тепер уже в Національній академії управління при Президенті України за темою «Механізми державного управління».

Усе це було потрібним моєму «КРОКу», потрібно, щоб розвивалася улюблена справа всього мого життя. Бо управляти змінами, не розуміючи, яким чином побудована система держави, неможливо. Мені хотілося таких знань. Відповідно, і рівень спілкування, входження до різних громадських, у тому числі міжнародних проектів, утворень тощо – аби демонструвати на всіх рівнях і за кожної можливості те, що наша Корпорація, вибудована нами система Університету, пропоновані в ньому програми відповідають кращим світовим зразкам навчальних закладів. Що ми є приклад, точка відліку в розвитку системи освіти в країні.

І для мене це було пов’язане не стільки вже з моїми особистими амбіціями (я, може, і зупинилася б на другій вищій освіті), як цього вимагали від мене інтереси Університету. Ми як засновники входимо до різних фахових експертних груп, де просуваємо ідею облаштовувати освітню політику в Україні на належному рівні. Така наша мета. Тобто як на етапі заснування «КРОКу», так і сьогодні ми думаємо перш за все, як прислужитися рідній державі…

Університет економіки та права «КРОК» і його структурну ланку – Коледж економіки, права та інформаційних технологій знають у столиці і за її межами дуже добре. Знають не лише завдяки рекламі, а й, так би мовити, «на рівні особистого спілкування» – від випускників, батьків студентів, самих студентів, викладачів, друзів, сусідів… Сюди приводять на навчання своїх дітей ті, хто колись закінчив «КРОК». Тож поговоримо про престиж Університету.

– Так, він високий і, що радує, стабільний. І це при тому, що престиж приватної освіти як такої в Україні є під питанням. Інтерес до приватної освіти раз по раз відсувається кудись подалі від ока людського. Ні в середній, ні у вищій школах приватна освіта не розглядається як фактор росту, розвитку певних здібностей. І тим дітям, які обирають приватні школи чи приватні виші, які приходять вступати до нас у «КРОК», низько вклоняємося. Бо сьогодні склалася ситуація, коли кількість місць у державних вишах фактично відповідає кількості випускників шкіл, і кожний, хто склав ЗНО, може стати студентом держвишу. Тому ті, хто іде до нас, хто власним коштом здобуває освіту за обраними спеціальностями – це вже частка довіри і частка престижу. Це по-перше.

Друге – наші випускники. В Університеті працює потужна Асоціація випускників «КРОКу». Унікальне об’єднання, адже розробляє і втілює численні проекти з працевлаштування, підтримки професійного розвитку студентів… Через Асоціацію випускники, що піднялися, допомагають наступним поколінням випускників із працевлаштуванням, студентам – із набуттям практичних навичок, проходженням практики тощо. Тісні, плідні, корисні контакти з випускниками – і це теж престиж.

Третє – рейтинги. Хоча ми невеликий за розмірами виш, але в нас дуже добрі показники за формальними ознаками. Досягнення, захист наукових робіт, якість викладання – все на високому рівні.

Четверте – абітурієнти довіряють нам. І поки є ця довіра – ми почуваємося гідно і впевнено. Довіра – головний фактор престижу. Ми попереду, але треба працювати. І над престижем, і над довірою.

І п’яте – співпраця з іншими закладами. Як українськими, так і численними зарубіжними. Сьогодні створено альянс університетів – і державних, і приватних, – які працюють над удосконаленням системи вищої освіти в Україні, напрацьовують перспективні законодавчі акти. Лобіюють інтереси вищої освіти в політичному, законодавчому, експертному середовищах. «КРОК» у цьому альянсі обстоює, зокрема, і місце приватної освіти в системі освіти України. І така робота, той факт, що голос «КРОКу» є почутим, думка є врахованою, – це також престиж. Ще й який!